Його поезія у наших серцях

  
 
“Можна жити — хтозна скільки літ, 
І лишити тільки пустоцвіт. 
В мене ж дні наповнені були
Радістю натхненної бджоли...”

                                                  О. Богачук

 Олександр Теофілович Богачук (1933-1994 рр.) -   член Спілки письменників України, поет, драматург, перекладач, сатирик, журналіст,  людина всебічно обдарована, уродженець села Сокіл Рожищенського району.

Його чисту, дзвінку, земну поезію, його мелодійні, ліричні чуттєві вірші захоплено читаємо й перечитуємо знову і знову, і від цього вони стають ще більш улюбленими.
Пропонуємо черговий раз насолодитися поетичними творами нашого відомого земляка.  Бо  він і сьогодні з нами, серед нас. Не на портреті або у скульптурі, а у своїх віршах і наших серцях

         Батькова криниця

Край дороги батькова криниця,
Батькова джерельна глибина.
Чую, як водиченька - водиця
Дзвонить із невидимого дна.

Сплять натомлені тривоги,
Згасли проліски зірниць.
Дзвонять дзвони край дороги,
Дзвони батькових криниць .

                                              Край дороги батькова криниця, 

                                              Б'ється над криницею пташа.

                                              Чи води схотілося напиться?

                                              Чи то, може, батькова душа?

                                                                                     Край дороги батькова криниця,

                                                                                     Кличе причаститися мене.

                                                                                     Поклонився тихо, як годиться,

                                                                                     Джерело черпаю чарівне. 

                                                                                     Край дороги батькова криниця,

                                                                                     Край дороги, край села

                                                                                    Залишилась батькова криниця,

                                                                                     Як сирітонька сама... 
          Зацвіли черешні

Зацвіли черешні на високій кручі,
Знов пливуть у небо білі паруси.
А внизу, на схилах, явори дрімучі,
Велетні поліської краси.
А внизу, на схилах, явори дрімучі,
Велетні поліської краси.
Вітерець шепоче веселковим нивам,
І зелений гомін лине до села.
Збігла на долину стежечка грайлива,
І тебе до мене привела.
Збігла на долину стежечка грайлива,
І тебе до мене привела.
Зацвіли черешні на високій кручі,
Знов пливуть у небо білі паруси.
Я слова шукаю ніжні і жагучі,
Як в гаю пташині голоси.
Я слова шукаю ніжні і жагучі,
Як в гаю пташині голоси.
                                                                              Чим зміряю свою любов?
                                                                             Чим зміряю свою любов до тебе?
                                                                             Чи верховіттям зоряного неба?
                                                                             Чи глибиною моря-океану?
                                                                             Чи шириною сонячного лану?

                                                                              Нема на  світі ще такої міри,
                                                                              Щоб зміряти могла криницю віри,
                                                                              І вірності - джерельної святині,
                                                                              І горя у малесенькій сльозині...

                                                                              Я стверджую - собою і тобою:
                                                                              Любов лиш можна зміряти любов'ю. 

                       Гроза

     Бабахнулись лобами хмари,
     Мов круторогі дві отари -
     Аж іскри із очей.
     Задвиготіло. Застогнало.
    Захилиталося - і впало
    Невтриманим плачем.
    А вітровій собі регоче,
    Розбороняти їх не хоче:
    ай чубляться іще!
    Земля радіє дивним дивом,
    Смагою спраглою щасливо
    Цілується з дощем. 

                                                                                       Осінні квіти
                                                                         Осінні квіти -
                                                                                                  веселий сум.
                                                                         Осінні квіти -
                                                                                                  сумне тепло.
                                                                         Важкі тумани

                                                                                                  осінніх дум.
                                                                         Схилили сиво
                                                                                                  своє чоло.
                                                                        Осінні квіти -
                                                                                                  зоря весни,
                                                                        Яка майнула
                                                                                                 неначе мить.
                                                                        Ще хоч і сяє
                                                                                                 із далини,
                                                                        Але на землю
                                                                                                 уже летить.
                                                                        Несу я квіти.
                                                                                               Кому несу?
                                                                        Біліє сумно
                                                                                              веселий сміх.
                                                                        Не заплетеш їх
                                                                                                собі в косу,
                                                                       У ній  немало
                                                                                                цвіте своїх


                             *** 
  Чим далі ти від мене, тим міцніше
  Кохання наші з'єднує серця...
  А в декого буває часом інше:
  мов павутинка,
  рветься нитка ця.
                                                                         І, може, довго слід від рани серця
                                                                         Носити буде хтось із них, а втім:
                                                                        Хай краще раз любов така порветься,
                                                                        Як мають бути
                                                                        Вузлики в житті.
                 Хапуга
Він має все.
І в хаті й коло хати
Гребе під себе лапами двома...
І кажуть люди:
"він на все багатий.
Одного тільки...
               совісті нема".                                                                     ОХ!
                                                                                        Ох, і примхлива та весна:
                                                                                        То вмить заплаче, то сміється,
                                                                                        То ніжно, ніжно мовчазна,
                                                                                        То грізним громом озоветься.
                                                                                        Ох, і примхлива та весна -
                                                                                        Така мінлива без упину.
                                                                                        До чого вдачею вона
                                                                                        Подібна на мою дружину!  

"Княгиня Ольга - одна із золотих сторінок нашої багатовікової історії"

24 липня за новим стилем православні християни святкують день пам'яті святої рівноапостольної великої княгині Ольги (у хрещенні Олени), бабусі Володимира Великого. Серед вітчизняних діячів, канонізованих церквою, за часом свого життя вона є першою з найдавніших святих Київської Русі. 

В аннали історії свята, рівноапостольна княгиня Ольга ввійшла одночасно і Святою, й Мудрою. Феномен цієї яскравої історичної особистості полягає не тільки й не стільки в тому, що то була перша та єдина жінка, яка зуміла втримати великокнязівський скіпетр і тривалий час успішно правити у Київській державі. Їй належить визначальна роль у сполуці Русі язичницької з Руссю християнською, у реформуванні державного управління й утвердженні Київської держави у тогочасному християнському світі. У цьому відношенні вона є  la femme fatale (фатальна жінка) історії Русі.

Свята княгиня Ольга прийшла до влади після смерті князя Ігоря і була гідним правителем київської Русі біля 20 років, продовжуючи чинити значний політичний вплив і під час правління її сина – великого князя Святослава Ігоровича.   
Біографія Ольги сповнена цікавих моментів, що вказують на мудрість і сміливість цієї жінки. Їй довелося подолати довгий шлях від простої незнатної дівчини до правительки Давньоруської держави.  
Пропонуємо вашій увазі цікаві факти про княгиню Ольгу
 - Вперше згадка про Ольгу можна знайти в літописах під 903 роком, в оповіданнях про одруження Ігоря. На честь княгині також названі багато культурних пам’яток Росії (наприклад, Ольгинська Набережна)
- Донині суперечки істориків про походження Ольги не вщухають. Прихильники норманської теорії вважають, що Ольга має варязьке коріння, оскільки її ім’я відповідає імені Helga, поширене в Скандинавських країнах. Інші вчені вважають, що Ольга має слов’янське походження, а дослідники з Болгарії припускають, що Ольга родом не з Пскова, а з схожого за звучання міста Плиска, який колись був столицею Болгарії.
- Знайомство Ігоря і Ольги в деяких джерелах описується наступним чином: Ольга, переодягнена в чоловічий одяг, перевозила на човні київського князя Ігоря.
 -  Після того як 945 році древляни вбили князя Ігоря, княгинею Київської Русі стала Ольга, оскільки на момент смерті Ігоря їх син Святослав був ще зовсім малим для правління. В першу чергу Ольга вирішила помститись за смерть чоловіка і приборкати древлян. Можна сказати, що помста була «святим ділом» у часи язичництва. Одне старослов'янське прислів'я каже: «Хто не відомстить — за того Бог не відомстить», тому чим важча була помста, тим більша хвала була месникові.
Перша помста.  Після вбивства Ігоря древляни прислали 20 «найліпших мужів» до Ольги, вирішивши посватати її із їхнім князем Малом. Припливли посли до Києва човном по Дніпру і пристали під Боричевим. Ольга вдавано погодилась на пропозицію деревлян, і ніби заради честі послам наказала своїм підданим урочисто нести тих на човнах до її палацу. А тим часом у дворі уже була вирита яма, у яку, за наказом Ольги, було скинуто послів. Потім Ольга зійшла з палацу в них нахилившись над ямою запитала Чи добра вам честь? на що древляни відповіли: «Гірша нам смерть, ніж Ігореві». Тоді княгиня наказала закопати їх заживо.
Друга помста.  На другий раз Ольга попросила прислати їй найкращих мужів. Тоді древляни відправили до Києва найбільш знатних мужів — князівського роду, купців, бояр. Коли вони прибули до Ольги, вона наказала витопити баню для послів. Так і зробили. А коли посли милися, княгиня наказала запалити баню і всі згоріли в ній. Ось такою була друга помста Ольги.
Третя помста.  Третя помста Ольги також не обійшлася без хитрощів. Київське військо вже було готове до походу на Деревлянську землю. І знову Ольга звернулася до древлян зі словами: «Се вже йду я до вас. Тож готуйте медів багато у граді, де вбито мого мужа. Хай поплачу я над труною його і вчиню тризну мужеві моєму». Ольга з невеликою дружиною вирушила в путь. Поблизу міста Іскоростеня, на могилі чоловіка, наказала вона насипати величезний курган і чинити тризну. Деревляни пили, а Ольжині отроки прислуговували їм. Деревляни запитали Ольгу: «Де наші свати, що їх ми послали до тебе?». Вона відповіла, що вони йдуть сюди разом із київською дружиною. В язичеські часи на поминальному бенкеті не тільки пили, а й влаштовували змагання та воєнні ігрища. Цей стародавній звичай — битися, поминаючи померлих, у християнські часи викликав нарікання з боку церкви, що знайшло відображення у сповідальних запитаннях («а по мертвиці дрался?»). Ольга вирішила використати і цей давній звичай для помсти. Коли упилися древляни, спочатку звеліла княгиня отрокам своїм пити за них, а потім вбити їх. І посікли їх п'ять тисяч.
Четверта помста. 946 році Ольга вийшла з військом у похід на древлян. Проти киян виступило велике військо древлянське. Військо київське обложило головний город деревлян Іскоростень, мешканці якого вбили Ігоря. Ті стійко оборонялися, адже добре розуміли, що не буде їм пощади. Ця облога тривала цілий рік, але військо не могло здобути міста. Тоді Ольга відрядила послів до древлян із такими словами: «До чого ви хочете досидітися? Чи ви хочете всі з голоду померти, не згоджуючися на данину. Ваші гради вже взяті і люди давно обробляють свої ниви». На те городяни відповіли: «Раді б ми відбутися даниною, тільки ж ти за чоловіка загиблого жадаєш помститися». Ольга мовила так: «Я вже помстилася за чоловіка свого, коли прийшли ви до Києва, і вдруге, і втретє тоді, коли чинили тризну чоловікові моєму. Тому я вже не буду помсти чинити, а хочу, взяти потроху данини і, помирившись з вами, піду назад». Запитали деревляни: «Що ж ти бажаєш узяти в нас? Залюбки дамо тобі меду й хутра». Вона відповіла на це так: «Нині не маєте ви ані меду, ані хутра. Мені ж треба з вас небагато: дайте мені од кожного двору по троє голубів і по троє горобців. Бо не хочу я тяжкої данини накладати на вас, як ото чоловік мій, а свого прошу у вас малого. Знемоглися бо ви в облозі, тож дайте мені се мале». Деревляни погодились. Поназбирали з кожного двору по три голуби і горобці та з поклоном послали княгині. Те, що вона зажадала такої необтяжливої данини, не дало в них підозри. Адже ж бо спрадавна повелося у східних слов'ян віддавати на жертву богам саме птахів. На те, гадали, й потрібна княгині така данина. Тим часом Ольга пороздавала своїм воїнам голубів та горобців і наказала прив'язати до кожного трут, а як смеркне — трут підпалити й пустити птаство на волю. Так і зробили. Голуби полетіли до своїх голубників, горобці — під стріхи. І спалахнув Іскоростень з усіх боків одночасно. І не було жодного двора, де б не горіло, і не можна було погасити, бо палало з усіх боків. Тоді побігли люди з міста, а Ольга наказала воїнам їх ловити: одних убивати, а інших брати у полон. Так узяла княгиня місто хитрощами, старійшин його спалила, багато людей побила, декого віддала у рабство, а решту примусила платити тяжку данину. Ось так літописець Нестор у «Повісті минулих літ» розповів про початок князювання Ольги та її помсту древлянам.

- Княгиня Ольга була першою з правителів Русі, які прийняли християнство. Згідно з легендами, вона звернулася в православ’я в 957 році, прибувши до Константинополя, де в той час правив Костянтин VII.
- Княгиня Ольга була визнана святою рівноапостольною в 1547 р такої честі були удостоєні всього лише 5 жінок, в числі яких були Марія Магдалина і мучениця Апфія.
- Свята шанується не тільки в православній церкві, але і в католицькій.
- Святослав не поділяв релігійних поглядів своєї матері. Він все життя залишався язичником і більшу частину свого правління проводив у військових походах. Князь не схвалював ідею хрестити Русь, яку його мати так бажала здійснити. Однак це не завадило Ользі виховувати майбутнього київського князя Володимира I в християнському дусі. Символічно, але саме він і закінчив розпочату своєю бабусею справу – хрестив російські землі в 988 році.
- У Російської Православної Церкви існує нагорода, яка зветься Орденом святої рівноапостольної княгині Ольги. Княгиню також називають Богомудрою, оскільки її премудрість стала підставою для святості російських дружин.
  
За матеріалами:
 https://www.zahidknyga.com.ua/cikavi-fakty/pro-knyagynyu-olgu.html
 https://uk.wikipedia.org/wiki//Помста_княгині_Ольги_древлянам
 

З нагоди цієї дати працівники відділу обслуговування підготували перегляд літератури "Свята княгиня Ольга", де представили книги, в яких розкриваються головні віхи життя та діяльності київської княгині, а також подається широка панорама суспільно-політичного та культурного життя раннього періоду історії Київської Русі.

      

         

          

         

"Шахи - пробний камінь розуму"

20 липня - Міжнародний день шахів

Шахи – найдавніша гра, яка підкорила мільйони людей і сьогодні, незважаючи на величезну популярність комп’ютерів і смартфонів, не втрачає своєї актуальності. Шанувальники цієї гри стверджують, що шахи – не просто гра, а цілий світ інтелектуального дозвілля. 

 Гра в шахи - це стратегічна гра на спеціальній дошці, що має назву шахівниця й поділена на 64 світлі та темні клітини (поля), між 16 світлими (білими) і 16 темними (чорними) фігурами за встановленими для них правилами пересування.

Як одна з найпоширеніших спортивних ігор сучасності, поєднує в собі елементи мистецтва  (уяви), науки (логічно-точний розрахунок) і спорту. 

Гра не містить прихованої інформації. Кожен гравець починає гру маючи 16 фігур: одного короля, одного ферзя, дві тури, двох коней, двох слонів, а також вісім пішаків. Кожен з шести типів фігур рухається по-різному, найпотужнішим є ферзь, а найслабшим — пішак. Мета гри — поставити мат королю суперника, помістивши його під неминучу загрозу взяття. З цією метою гравці використовують свої фігури, щоб атакувати і брати фігури супротивника, водночас підтримуючи одна одну. Зазвичай трапляються розміни однієї фігури на еквівалентну фігуру супротивника, але гравці можуть і знаходити можливості для розміну однієї фігури на дві, або ж отримувати кращу позицію. Перемогти у грі можна не лише поставивши мат, але й змусивши супротивника здатися, або ж, для гри з обмеженням часу, якщо у суперника час закінчиться. Також існує кілька випадків, коли гра може закінчитися внічию. 
Це найстаріша гра, яка має давню історію. Вважають, що вона походить від стародавньої індійської гри чатуранга, яка, крім того, є ймовірним предком східних стратегічних ігор сянці, чангі і сьогі.

Шахи потрапили до Європи в IX столітті, внаслідок завоювань завоювань Омейядів в Іспанії. Фігури набули своєї нинішньої сили в Іспанії наприкінці ХV століття; правила стандартизовано в XIX столітті.

Міжнародний день шахів відзначається з 1966 року 20 липня. В цей день 1924 року була заснована Міжнародна Федерація шахів в Парижі. Гра дуже популярна і високо цінується у 178 країнах світу.
Шахи, відповідно постулату індійського містицизму, являють собою Всесвіт: чотири сторони шахівниці - чотири елементи: Земля, Повітря, Вогонь, Вода; чотири пори року та чотири темпераменти  людини.
Шанувальниками шахів були: Тамерлан, Наполеон, Вольтер, Петро І, Катерина ІІ, Франклін, Альберт Енштейн, Олександр Пушкін, Е. М. Ремарк, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Павло Загребельний, Іван Драч та багато інших відомих людей. Марко Вовчок була членом Петербурзького шахового клубу.

Виставка- хобі "Шахи - пробний камінь розуму", яка присвячена Міжнародному дню шахів, розкриває цю гру, як мистецтво, як науку і спорт. По закінченні карантинних обмежень читачі бібліотеки зможуть ознайомитися з виставкою, а також випробувати себе у грі.

Книги, які "йдуть у люди"

Письменник, коли пише книгу, сподівається, що читачі її належно оцінять. Але кожен автор володіє певним рівнем майстерності, тому якісь твори читачі сприймають краще, а інші - гірше. Не всякому письменнику вдається втримати увагу читача до останньої сторінки. Чого не скажеш про письменника, журналіста, видавця, нашого земляка - уродженця села Рудка - Козинська Євгена Яковича Хотимчука, який нинішнього року відзначив  45 - річчя творчої діяльності. Його твори не затримуються на книжкових полицях нашої центральної районної бібліотеки,  вони, як кажуть в народі : "йдуть у люди". 

У творчому доробку письменника уже 13 книг. Автор пише про людей і для людей. 94 відсотки історій взяті з життя. І, як говорить сам автор: "Я усі свої твори пропускаю через себе, я цим живу". "Спокута", "Батькова хата" "Суд" "Іду до тебе",  "Рідна мати моя", "Байструк", "Калиновий щем", "Женила  сина Катерина" та інші, висловлюючись бібліотечною термінологією:  постійно "на руках", а за журналом "Люди і долі" у читальному залі бібліотеки - черга.

"Такі книги входять в історію, бо в них усе так ясно і зрозуміло, ніби то тобі особисто розказує якусь історію сільський хлопець біля хати. Але водночас в них така глибока істина, яка завжди провокує на роздуми"; "Коли читаєш Євгена Хотимчука, зустрічаєшся з начебто маленькими людьми з великими трагедіями. Але кожна прочитана річ закінчується на тональності світла", - такими є відгуки про творчість улюбленого письменника.

 У нашій  бібліотеці уже не раз проходили творчі зустрічі з Євгеном Яковичем, під час яких в залі  було "яблуку ніде впасти". Тепла, невимушена обстановка, цікаве і живе спілкування - такі враження залишилися у присутніх після зустрічі з гостем. Дуже хотілося б після завершення карантинних обмежень знову зустрітися з письменником-земляком. Ми впевнені, що знайдеться дуже багато! охочих прийти і поспілкуватися з цим веселим і приємним чоловіком.

А поки, бажаємо Євгену Яковичу Хотимчуку міцного здоров'я, творчого натхнення і бажання писати далі! І до нових зустрічей в Рожищенській центральній районній бібліотеці!

"Любий читачу, часу не гай: літо прийшло - книги читай!"

Нинішній високосний 2020 рік ми запам'ятаємо, як рік, коли усі збилися із звичного життєвого ритму. Проте відпустки чи канікул, під час яких варто гарно відпочити, ніхто не відміняв! На період карантину, якщо ви забажаєте десь усамітнитися подалі від людей, не забудьте у рюкзак  покласти пухкеньку книжку.

Працівники центральної районної бібліотеки зібрали для вас, наші любі читачі, скатертину - самобранку "Любий читачу, часу не гай: літо прийшло - книги читай!" (читання для відпочинку). І де б ви не відпочивали : в горах, селі, на березі річки, - насолоджуйтеся добрим чтивом!

                

 

     

Рідне місто моє.... Тихе, охайне, спокійне...

Все тут миле і любе мені -

Річка, луг і гаї стоголосі,

І квітучі сади на весні,

І перлистії вранішні роси.

                     Анатолій Вольський

В центральній районній бібліотеці  створена тематична папка "Рожище : минуле і сучасне", де зібрана історія нашого міста, починаючи з першої писемної згадки до сьогодення.

Рожище має багате минуле. Та незважаючи на всі історичні події, місто постійно розвивалось, розбудовувалось.

Тут можна дізнатися чимало цікавих фактів про торгові зв'язки рожищан у минулому, адже наше місто славилося виробами з вовни.  Навіть мікрорайон назвали відповідно - Вовнянка. Однак нині відродити цю галузь не вдається.

Цікаві відомості, що стосуються початку історії освіти - якою була школа ще у довоєнні роки (у 1629 році в Рожищі вже існувала школа), та як змінювалася з часом, історія створення Рожищенського зооветеринарного технікуму.

В місті будуються нові та відроджуються старі занедбані храми. Після тривалого ремонту відкрили дитячо-юнацьку спортивну школу. На центральній площі встановили годинник (сучасний хронометр), фонтан.

Але, звичайно, найбільше багатство нашого краю - його люди - добрі, працьовиті, талановиті, зі складними, трагічними долями, ті, які під страхом смерті рятували євреїв, які пройшли крізь жахіття фашистських концтаборів, які стали жертвами політичних репресій. Про них також можна тут прочитати.

Наше місто з кожним роком стає кращим, бо рожищани - дбайливі господарі, люблять своє місто і намагаються зробити його ще красивішим, привабливішим.

По завершенні карантинних обмежень запрошуємо до нас у бібліотеку для знайомства із цікавою історією рідного міста.

Його долею була музика

4 липня 2020 року виповнюється 90 років від дня народження  Петра Григоровича Єпішева (1930-2009) - заслуженого працівника культури Української РСР (1972), нашого славетного земляка.

Петро Григорович народився 4 липня 1930 року в селі Нове Дубище Рожищенського району Волинської області. До школи ходив у Рожище. Після Другої світової війни закінчив Луцьке музичне училище (1947-1948 рр.). Грав на акордеоні, баяні. У 1951 -1953 роках служив в Радянській Армії під Находкою на радянсько - китайському кордоні в полку реактивних катюш. За службу отримав кілька похвальних грамот та іменний годинник. Після армії працював у Ківерцівському технікумі, у Турійському будинку культури . До Рожищ повернувся у 1959 році.

На початку 60-х зробив свій вибір, пов'язавши життя з музичним мистецтвом, бо любив музику, грав, а пізніше став знатним музикантом.  

"Був баяністом в районному Будинку культури, керував художньою самодіяльністю у Ківерцівському і Турійському районах, викладав музику в рожищенській середній школі.  А остаточно свій вибір зробив у 1964 році, ставши музичним керівником в дитячому садку № 1.

Коли Петро Григорович бере до рук улюблений інструмент і чарує музикою всіх, хто його слухає, в його добрих очах загоряються живі вогники. І освітлені натхненням, радістю від спілкування з прекрасним, дитячі личка, по-моєму, найкраща нагорода за роки творчих пошуків.

Вперше я побачила його на районній сцені будинку культури. Линула чарівна пісня у виконанні хорової капели вчителів. Пізніше я дізналася, що керує цією капелою Петро Григорович Єпішев. Він же і створив її ще у 1959 році. В 1973 році капелі було присвоєно звання народної, а Петру Григоровичу - заслуженого працівника культури. 

Незабаром доля розпорядилася так, що мені довелося пліч-о- пліч працювати з цією талановитою людиною. Петро Григорович став моїм першим наставником і помічником. Як хотілося мені працювати так, як він!.." (Зі спогадів Л. Петрусюк, музичного керівника Рожищенського дитячого садка № 1)

Новий подих, творчий злет відбувся в колективі Рожищенському Будинку культури, коли хор очолив високоосвічений фахівець, здібний організатор Петро Григорович Єпішев. Наповнив склад хору, поповнив репертуар складними музичними творами радянських композиторів: "Пісня про Леніна" (А. Холмінова на сл. Ю. Каменецького), "Мати Батьківщина" (О. Білаша на сл. М. Ткача) та інші. Глядачів полонила у виконанні хору українська народна пісня "Їхав козак за Дунай" в обробці В. Давидовського та інші пісенні твори народів СРСР.

Високу майстерність продемонстрували Рожищенські співаки на фестивалі самодіяльних мистецтв з нагоди 100-річчя від дня народження В. І. Леніна. І хор був удостоєний почесного звання "Народна самодіяльна хорова капела".

У 1972 році на музичному фестивалі, присвяченому 50-річчю утворення СРСР, капела стала Лауреатом і удостоїлася срібної медалі. А її керівнику присвоєно звання "Заслужений працівник культури Української РСР". 

Скільки довелося виїздити з концертами, брати участь у фестивалях, у звітах. Без хорової капели не обходився жоден концерт у районному будинку культури. Хорова капела була частим і бажаним гостем на фабриках і заводах, полях і фермах, де за чудові виступи не раз нагороджувалася гарячими оплесками. 

"Зима, повно снігу, мороз аж тріщить. До клубу під'їжджає трактор з причепом, встелений соломою. Учасники художньої самодіяльності вмощуються в соломі. Їдемо в Носачевичі на репетицію. Петро Григорович Єпішев з нами. Щоб дівчата не замерзли, щоб мали гарний настрій, бо ж за день потомилися на роботі, а тут ще й репетиція, Петро Григорович сипле жартами, розповідає анекдоти.

А як цікаво проводив репетиції! Він навчав нас не лише злагоджено співати, а й прищеплював любов до пісенного мистецтва, до всього прекрасного. І коли під час районного огляду нам вдалося безпомилково виконати свої партії і журі високо оцінювало наш виступ, очі Петра Григоровича просто сяяли.

Залюблений у пісню, талановитий, безвідмовний, галантний, глибоко інтелігентний - таким ми його знали. Треба було бачити, як він вітався на вулиці. Артистично, по-особливому схиляв голову, щиро усміхався, і це завжди заряджало доброю енергією. Так умів тільки він.

А ще Петро Григорович умів збирати гриби і майстерно їх солити. Був таким завжди енергійним, привітним, мав на стільки відкриту душу, що з кожним знаходив спільну мову.

Його долею була музика. Добра душа цієї людини увібрала всю її красу та невмирущість. Тільки тепер починаєш розуміти, що Петро Григорович щедро ділився цим скарбом з усіма, з ким зводило його життя". (Зі спогадів Лідії Миколаївни Супрун, мешканки села Носачевичі).

Про Петра Єпішева читаємо і у "Рожищенських мотивах": спогадах колишнього працівника культосвітньої ниви, енергійного митця, талановитого організатора, в минулому директора Рожищенської музичної школи, завідуючого відділом культури Валерія  Броніславовича Єфіменка. Автор з любов'ю і повагою згадує про багатьох колег, з якими довелося долати і труднощі, і незгоди, радіти творчим успіхам. В своїх спогадах він охоплює культосвітнє життя району на цікавих і захоплюючих прикладах.

" У Рожищах активізувалися репетиції хорів, що були справжньою окрасою як у селах, так і в райцентрі. Майже скрізь поновлювався репертуар, викладачі музичної школи - А. Литвин, М. Герес і ваш покірний слуга (В. Єфименко) писали свої пісні , художники - М. Савчук, М. Мамчук, Л. Хведчук писали нові картини і організовували виставки, А. Малярчук створив оркестр народних інструментів у Доросинях, хор районного Будинку культури під керівництвом П. Єпішова співав нові твори Мирослава Стефанишина, солісти - Петро Кухарчук та Євген Войтович чарували своїми голосами...".

"Поверталися ми з Олексієм Соколовським у Будинок культури вже надвечір, стомлені, але задоволені. Ще на вулиці, підходячи до щироких розчинених дверей, почули розливи баяна і спів. На сцені повним ходом ішла репетиція агіткультбригади. Тетяна Площенко, Артем Малярчук, Петро Єпішев, звіряючись із текстом сценарію, програвали і проспівували музичні номери, і вже через годину агіткультбригада набула потрібної кондиції. Прийшов завідуючий Токар Микола Іванович, прослухав нас і дав своє "добро"..." (Зі спогадів В. Єфіменка, "Рожищенські мотиви")

                      

У 90-х роках Петро Григорович Єпішев був першим засновником творчого колективу "Надвечір'я", який  згуртував людей різних професій та поглядів старшого покоління, для яких пісня стала у житті стимулом, підтримкою та розрадою. Усі вони закохані у співуче мистецтво, яке радо дарують людям  і нині.

Часті виступи, громадська робота, сімейні клопоти... Все це робило його життя швидкоплинним і цікавим. А скільки випало на його долю вдячних слів, квітів, інших відзнак таланту і працелюбності. Інакше і бути не могло. Адже все своє життя він дарував людям радість від спілкування з прекрасним світом музики. І сам наче б став втіленням прекрасного.

Єпішев Петро Григорович пішов у вічність 11 червня 2009 року, але пам'ять про нього на завжди залишиться в серцях земляків, усіх, хто його знав, поважав і насолоджувався його мистецтвом.

Матеріал про життєвий і творчий шлях Петра Григоровича Єпішева зібрано в тематичній папці "Відомі люди району" Рожищенської центральної районної бібліотеки.