Діти і війна - ці два поняття абсолютно несумісні. Перше - це майбутнє і життя, а друге - сльози і смерть. Надзвичайно важким було дитинство тих, чиї перші роки життя припали на війну.
Напередодні свята Великої Перемоги пропонуємо подивитися на війну очима дітей, або пропустити крізь своє серце спогади про Другу світову війну на теренах СРСР тих, кому під час окупації було 6-12 років - найменш заангажованих і водночас найвразливіших її свідків.
Якось великий Достоєвський запитав: чи може знайтися виправдання світові, нашому щастю і навіть вічній гармонії, якщо заради цього, для міцності фундаменту, буде пролито хоча б одну сльозинку невинної дитини? І сам відповів - цю сльозинку не виправдає жоден прогрес, жодна революція. Жодна війна. Сльозинка завжди переважить. Лише одна сльозинка...
Світлана Алексієвич.
Останні свідки. Соло для дитячого голосу/
Пер. з рос. Л. Лисенко.- К .: ДУХ І ЛІТЕРА, 2016.- 368 с.
Книга відомої білоруської письменниці, лауреата Нобелівської премії з літератури Світлани Алексієвич "Останні свідки. Соло для дитячого голосу", яка була перекладена з російської і у 2016 році перевидана уже на українській мові - це подвиг дитячої пам'яті. Це розповіді маленьких дітей про дитинство, якого не було. Авторка брала інтерв'ю у безлічі людей, хто був дитиною у ті страшні роки. На сторінках книги оживає жахлива правда про війну очима дітей. Дітей, які були позбавлені всього: рідної домівки, батьківського тепла, їжі... А їх ще й розстрілювали, катували, гнали в концтабори. Це - власні неймовірні історії тих, кому випало пройти крізь пекло.
Читати книгу надзвичайно важко, адже стільки жаху, болю, крові, смерті на цих сторінках! Але це - гірка, жорстока правда, яку ми повинні знати і пам'ятати. Книгу "Останні свідки. Соло для дитячого голосу" варто прочитати усьому світові, щоб припинити усі війни і більше не допустити жодної сльозинки невинної дитини!
Пропонуємо кілька цитат із різних історій:
«Довго сиділи в сусідів у льосі. Уже починалася весна… Лежали на картоплі, а картопля проростала… Заснеш, а вночі росточок вискочить і лоскоче біля носа. Наче жучок.»
«Не давали вирости картоплі, лазили в землю руками й перевіряли: велика вона чи маленька? І чому все так повільно росте: й кукурудза, й соняхи…»
«У загін мене несли на руках, усе в мені було відбито від п’ят до маківки. Було так боляче, що я думав: чи я виросту?»
«Нас троє: двоє військовополонених — двоє старших лейтенантів і я.
Підліток… Мене зловили в лісі, коли зброю збирав.
Кілька разів тікав, а на третій зловили.
Помирати страшно…
Мені шепочуть:
— Біжи!! Ми кинемося на конвоїрів, а ти стрибай у кущі.
— Не побіжу…
— Чому?
— Буду з вами.
Я хотів загинути разом із ними. Як солдат.
— Наказуємо: бігти! Жити!»
"Я все пам'ятаю....
Я пам'ятаю, як дорослі говорили: "Він - маленький. Не розуміє". А я дивувався: "Які дивні ці дорослі, чому вони вирішили, що я нічого не розумію? Я все розумію". Мені навіть здавалося, що я розумію більше, ніж вони, тому що я не плачу.
Війна - це мій підручник історії. Моя самотність... Я пропустив час дитинства, воно випало з мого життя. Я людина без дитиства, замість дитинства в мене була війна".
Немає коментарів:
Дописати коментар